Ми часто натрапляємо на страх, як на закриті двері, і ніби чекаємо якогось ідеального моменту, коли не буде страшно. Але страшно буде завжди. З усім новим і складним буде страшно. Але це не привід не йти.
Коли я була досить юною, на самому початку кар’єри, близько 15 років тому, мене несподівано знайшла у російській дистриб’юторській компанії, де я працювала, і запропонувала роботу представника компанії Sony в країні. По суті, поставивши мене над російським дистриб’ютором, в рядах якого в середньому менеджменті я працювала.
Мій безпосередній начальник був не дуже радий, але завдяки спільним зусиллям нам вдалося налагодити стосунки. А ось інші «сильні та впливові» були обурені. Чому якась 25-річна дівчина повинна стояти над 50-річними досвідченими людьми “зі зв’язками”? І вони влаштували мені хейтерську кампанію. Мене не запрошували на зустрічі, ігнорували запити, відверто посилали і всіляко намагалися підірвати мої можливості добре виконувати свою роботу. Про мене розпускали огидні плітки і чутки: «А як ви думаєте, за що дають такі позиції 25-річним довгоногим недосвідченим дівчатам?»
Я ігнорувала це, була вище і робила свою справу. А робила я її добре. Не давали працювати в Росії — я полетіла і відкрила представництва в Казахстані, Україні, Білорусі, Болгарії та Румунії. Не запрошували на важливі зустрічі — я працювала напряму із середнім менеджментом, оминаючи керівництво. І терпіла, ковтала образу, намагатися жити так, ніби це все вище мене.
Пройшло кілька років. А потім я потрапила на тренінг, де була тема: «Чи є у вашому житті зараз нерозв’язна проблема?». І я розповіла, що так, є такі люди, які мене щиро ненавидять, вони дуже високопоставлені, успішні і багаті, і вони постійно чинять мені перешкоди, і їхнє ставлення до мене ніколи не зміниться. Тренер сказала: «Тобі завдання— вирішити це завтра».
Ніч я провела в тривозі. До ранку в мене дозріло рішення.
Я вирішила звернутися до власника бізнесу. Людини, дуже багатої, для якої цей бізнес був лише одним з багатьох, яку я бачила тільки здалеку і яка тоді здавалась мені абсолютно недосяжною.
Я зателефонувала в приймальню і попросила зірваним голосом з’єднати мене з ним. Мені здається, за 4 роки роботи я лише кілька разів привіталася з ним у холі. На моє здивування, мене з’єднали. «Я б хотіла з вами поговорити», — сказала я дерев’яним голосом. «Так, Оль, заходь, звісно», — відповів він. Я не була впевнена, що він взагалі знає моє ім’я.
По коридору я йшла на ногах, які , як мені здавалось, не згинались. Я взагалі не розумію, як це фізично можливо: мати одночасно дерев’яні і ватні ноги. Серце застрягло десь у горлі, а шлунок опустився десь під кишківник і там стогнав. Проклинаючи спітнілі руки, пурпурне обличчя і пришвидшене дихання, я видала підготовлену промову. Добре побудовану, за правилами, про його вигоди, про загальну репутацію, про те, що все розумію, але це шкодить справі і виглядає непрофесійно для моїх іноземних роботодавців.
«А чому ж ти раніше мовчала? Все вирішимо».
І з наступного дня ставлення до мене змінилося магічним чином. Цей момент був переломним для мене. Цей мій прохід по коридору на ешафот я пам’ятаю досі, кожним нервом, цей панічний страх. І я ще багато разів ходила по таких коридорах, і кожного разу згадувала, і тепер часто згадую, але як зарубку для себе — НЕ БОЯТИСЯ. Не терпіти. Ні від кого. Не записувати жодну проблему в «нерозв’язні». Вставати на ноги, що відмовляються гнутися, повертати калатаюче серце назад, на своє місце, і йти.
Ми часто натрапляємо на страх, як на закриті двері, і ніби чекаємо якогось ідеального моменту, коли не буде страшно. Але страшно буде завжди. З усім новим і складним буде страшно. Але це не привід не йти. «Але я боюся!» — кажуть мені діти. «Без “але”», — відповідаю я — «Бійся. Це ок. І роби».
А з тим важливим і багатим ми стали друзями.
No Comments