Обережно, тригер!

16 Січень, 2024

Я дбайливо ставлюся до своїх емоцій і почуттів. І вважаю, що якщо воно так сформувалося, то цьому є пояснення і сенс. І забороняти та пригнічувати нічого в собі не варто.

“Забороняти” і “пригнічувати” означає внутрішній діалог із серії «ну ось знову ти скиглиш, як маленька», «ти доросла і потрібно вміти сприймати критику», «краще посміхнися і скажи світові спасибі», «треба вміти прощати». Не маленька, не потрібно, не краще і не треба. ВСЕ, що в нас є – це наша важлива частина. Але не завжди ця частина має нами керувати.

Проте іноді її зриває, і ми зриваємося. Що робити тоді?

Крок 1.

ЗНАЙТИ ТРИГЕР

Відмотати всю ситуацію від зриву до моменту, коли емоції захопили. Точно, скрупульозно, посекундно. Спіймати цей моментальний шквал емоцій (відчуття провини, образи, безпорадності, люті, самотності), який виростає в нелюдських пропорціях, і, напевно, ще багато всього. Взяти цю купу цілком і впізнати її. Помітити, що в цей момент відчувало тіло. Як стало дратівливо лоскотно під колінами, як усередині за секунду визріла гаряча куля, як у животі щось упало, наче вдарили під дих, і водночас стало гаряче в голові та перехопило подих, як швидкими рядками побігли десь зсередини чола всі ці думки. Помітити й запам’ятати, і…

 Крок 2.

ПОСТАВИТИ МАЯЧОК

Не стільки заглибитися в думки “чому”, скільки позначити червоним прапорцем цей вибух. ОСЬ ТАК він відчувається. Запам’ятати його картинкою, відчуттям, і….

Крок 3.

ДАТИ ЗАВДАННЯ МОЗКУ НАСТУПНОГО РАЗУ ПОПЕРЕДИТИ

Кожен, напевно, знає, як можна прокинутися за 30 секунд до будильника. Наш мозок це вміє. Треба дати мозку завдання – “наступного разу побачиш клубок – свисти”. Мені допомагає візуалізація датчика температури. Я позначаю “клубок” як перехід у червону зону, і прошу свій мозок попередити мене, коли я буду на її межі.

Крок 4.

ПЕРЕМОГТИ ТРИГЕР

Наступного разу я раптом відчую, що я попереджена: у мене з’явиться думка: «ось воно», «я зараз знову розізлюся». Це спрацював маячок. Це він дав мені вікно відповідальності. Секундний перепочинок, у який можна зробити вибір. Або побігти за тригером на повідці звичної реакції, або впоратися з ним. Способів можна знайти багато. Попередити ситуацію, попросити чоловіка про допомогу, вийти подихати і порахувати до 10, вибухнути і потім сказати собі щось заспокійливе, підтримуюче.

Поки ми бачимо тригер, який спрацьовує прямо в цю секунду, він має набагато менше влади над нами.

Це не брехня собі, не заперечення почуттів, це розуміння, що ми більші й сильніші, ніж наші почуття, що це всього лише один із процесів. Приблизно як знати, що нога болить, але дійти треба. І йдеш із хворою ногою. Або як боятися і водночас упевнено і спокійно виступати. Ось так, боячись, але впевнено і спокійно.

Нещодавно я закинула мозку нову картинку на самоїдство, коли починаєш сама себе критикувати і звинувачувати. Старовинний такий радіоприймач. На чорному склі золотисті смужечки з різними містами, десь ледве підтерлося, впізнаєш Братиславу і Берлін навіть. За ними помаранчевий штир. Дві круглі ручки, кольору старої кістки, з багаторічним пилом у надрізах. Ліва ручка – рухаєш штир, ловиш шипіння. Права – крутиш гучність.

Ось на відмітці “Братислава” в мене мовлення домашнього радіо, самоїдство. «Нічого не вийде», «Я тобі казала», «Так тобі й треба», «Ледарка», «Нічого не можеш зробити нормально», «Ось всі і дізнаються, яка ти», «Ех, ти!»… А буває ще й більш брутальне, й іноді навіть щось про кар’єру двірника. А я сперечаюся, переживаю, доводжу щось, умовляю не слухати.

А тепер р-р-раз, взялася за теплу кістяну ручку і гучність прикрутила. Або навіть вимкнула.

Нехай відпочине.

Маяк передає легку музику.

А ЩО, ЯК НЕ ВИХОДИТЬ?

Нічого. Бути собою. Залишатися у собі. Не вимагати від себе університету у першому класі школи. Не намагатися його імітувати. Можна чудово зіграти англійську королеву, але коли світло згасне, залишиться тільки нервова акторка у костюмі королеви.

Щоб вирости, треба дозволити собі рости, бути гусеницею, бути лялечкою, пожити з кволими, слабкими крилами. Єдиний спосіб – це бути відкритим до зростання, довіряти сенсу темного глухого кокона, довіряти болю крил, що прорізаються і не тікати.

Наш внутрішній світ – доволі крихка конструкція. 

Коли твоє життя досить довго проходить в одному напрямку, то ти поступово освоюєш цей простір, ставиш підпори до стін, які нахиляються, перекидаєш дощечки через ями, встромляєш дощечку “сипучі піски, небезпечно!”, обмотуєш ізоляційною стрічкою те, що іскрить… І начебто нічого така квартирка виходить. Звісно, що не Версаль, але десь під-стіночкою, десь заплющивши очі від страху, а десь навіть упевнено – і можна жити!

А потім з вулиці приносить Великі Зміни.

Народжується дитина. Втрачаєш роботу. Починаєш бізнес. Кидаєш бізнес. Розлучаєшся. Одружуєшся.

Щоб знайти мудрість життя, потрібно прожити життя.

І ось це все на мотузочок підв’язане, на жуйку приклеєне, наспіх зафарбоване – раптом починає хитатись. Тріскаються шпалери, оголюючи пожовклі газети часів дитинства, і, навіть, іноді – неначе чиїсь кістки. Міцні сходи раптом скриплять і провалюються трухою. Робиш крок назад – і ось вже потопаєш у трясовині. Як так? Звідки трясовина? Її ж не було?!

“Нііііі”, – шепочуть тобі неочікувано чужі стіни, що раптом викривилися, – вона завжди була. Ти просто давно не ходила в цей куток. Ти думала, тобі більше не доведеться туди ходити. Ти вдавала, що його немає”.

І, прокинувшись після двох днів боротьби за повітря, ти по-новому оглядаєш свій, колись пристойний, світ.

І змушений згадати темні закутки і чудовиськ у них, зітхнути і взятися до роботи. Посвітити ліхтариком у темряву.

Лагодити. Осушувати. Очищати. Провітрювати. Шукати сенси… Ми завжди у цьому маятнику, завжди у дорозі. 

Коли руйнується звичайне життя, ці сенси рятують, підтримують крізь втому й позбавлення, насичують по-іншому.

Коли руйнуються сенси, зникає кохання й розсипаються опори – тоді відпочинок і турбота про себе, смачна їжа, тихий вечір біля вогню й кіт на колінах – допомагають відновитися.

Ідеальний баланс існує тільки теоретично.

Рух починається з дисбалансу. Кожен наш крок – це призупинене падіння.

 

Про нас

Freemynd Це прості та доступні інструменти життєстійкості та психологічна підтримка тих, хто проживає складні зміни.
Продукти психологічної самодопомоги

Допомагаючі фахівці

Спільноти

Останні дописи