Ми не любимо просити

6 Квітень, 2024
Ми всі зіпсовані гучною фразою. “Ніколи нічого не просіть – самі все запропонують, самі все дадуть”. Ми не любимо просити. Ми мовчки очікуємо і ображаємося, або вимагаємо. 

Якщо подумати, чому ми не любимо просити? Тому що прохання залишає нас відкритими до двох потенційних варіантів:

  • нам відмовлять.
  • нам допоможуть, але тоді ми будемо винні.

Ми не хочемо чути відмови, ми з покоління, яке зростало серед парканів із “НІ” на більшість наших фантазій, мрій, бажань, думок, дурниць. Причому не простого “НІ”, і навіть не шанобливо аргументованого “НІ”, а принизливого: “НІ, ти ще маленький”, “НІ, бо я так сказала”, “НІ, що за дурниці!”, “НІ, бач, що надумав” і тому подібне. Нас боялися розпестити, нас мало заспокоювали і мало терпіли, мало носили на руках і мало приймали. “НІ” для нас майже дорівнює “я не люблю тебе”, “НІ = ти мене дратуєш”, “НІ = ти маленький, незграбний, дурний, непослідовний”.

Ми не любимо “НІ”, і уникаємо його, відмовляючи собі в праві просити.

Ми навчилися не просити, як навчилися не просити ласки, ніжності, розуміння, допомоги, підтримки, – того, що складається в одне просте щастя.

Ми не віримо, що можна зробити що-небудь для нас, просто так, без причин. Ми переробляємо прохання на повчальні пояснення з безліччю аргументів, наче нам не можна просто попросити.

Але якщо ми просимо, пояснюючи причини, то несемо іншому певне послання. 

“Допоможи мені донести сумку, мені важко”. Це не прохання, а маленький легкий шантаж. Бо що більше аргументів є на прохання, то менше шансів сказати ні. Сказати “НІ” на “мені важко” означає “тобі не важко = ти несеш нісенітницю, брешеш”, або “мені байдуже, що тобі важко”. Ми повідомляємо іншому, що в разі, якщо він відмовиться, він, по суті – погана людина. Яка або не вірить, або їй на тебе плювати. А ніхто таким почуватися не хоче. А друге послання це – “якщо мені не важко, мені не потрібно допомагати”. Мені не потрібно допомагати просто так. Просто так, з любові й бажання допомогти. А саме це і є та допомога, яка нам потрібна.

Виходить, щоб її отримати, ми маємо просити просто так, не шантажуючи. “Допоможи мені донести сумку”. Крапка.

І ще виходить, що якщо ми просимо в такий спосіб, ми даємо людині право сказати “НІ”. І готові це “НІ” прийняти, подобається нам це чи ні.

Друга частина стосується обов’язків, і так само пов’язана зі знеціненням. Якщо ми попросили і нам допомогли, ми якось внутрішньо “винні” тепер теж допомогти на прохання. І це зобов’язання знецінює ту допомогу, яку ми отримаємо, бо нам її дано вже не просто так, з любові й бажання допомогти, а як аванс, борг, який доведеться повернути. А це неприємно – бути боржником.

І ось цей парадокс раптом вирівнюється, коли розумієш, що 1) Можна почути “НІ”, і, отже, 2) можна сказати “НІ”. Цього обов’язку немає.

Ми маємо право сказати “НІ”, так само як приймаємо “НІ”.

А ще просити не страшно, коли не боїшся “бути в боргу”. Просячи, ми говоримо “я прошу тебе просто так, я знаю, що твоя допомога буде чистою, і я готовий тобі допомогти у відповідь, я не боюся цієї відповідальності”. Прохання просто так – це сміливість.

Це нелегко. Я от тепер вчуся просити. Просто так. Я аргументую тільки на запитання “чому”. Питання не поставлено – питання немає – відповіді або аргументації не потрібно. Приймати “ні” я вмію, це якось було і раніше, мені тут не складно. Сьогодні ні – завтра буде так, якщо мені не горить, то людина має право на своє бажання, так само, як я на своє. І я кажу “НІ”.

Найцікавіше, що діти набагато краще реагують на просте прохання, ніж на повчальне.

– Треба зібрати іграшки.

– Я не хочу.

– Інакше буде бардак.

– А я втомилася.

– Я теж втомилася, але іграшки зібрати треба.

моя дитина поки що такого не говорить, але я заздалегідь чую підліткове “тобі треба – ти й збирай”.

Прохання немає. Є “треба”, яке мало значить, не несе ні тепла, ні бажання, ні мого прохання. Немає моєї готовності почути, хоче вона допомогти чи ні, і прийняти це. Немає мого зобов’язання бути вдячною. Немає моєї готовності допомогти наступного разу. Бути в боргу, бути зобов’язаною. Я нічого не готова їй дати, ніяк не готова відкритися, я вимагаю – порожніми, нічого не значущими словами й аргументами, націленими навіювати почуття обов’язку і провини.

Але! Я не хочу, щоби моя дитина допомогала мені з почуття обов’язку. або вини. я хочу те, найзаповітніше, любовне “просто так”.

– Діти, допоможіть зібрати іграшки

– Я не хочу.

– Гаразд, тоді я зберу сама, почекайте мене. (це говориться без докору в голосі, просто факт, я згодна, що вони не хочуть, я приймаю це)

– Діти, допоможіть зібрати іграшки.

Допомагають мовчки.

– Дякую, мої малята.

Ще раз підкреслю: у мене немає завдання змусити дітей допомагати мені щоразу на прохання. Я не бачу в цьому завданні ані найменшого сенсу. У мене є завдання, щоб на моєму прикладі і в співжитті зі мною дитина поступово навчилася:

  • просити, не почуваючись приниженим.
  • приймати відмову, не прирівнюючи її до нелюбові або власної нікчемності.
  • поважати “ні” іншого.
  • говорити “ні”.
  • відчувати і вчивтися діяти згідно з внутрішнім покликом, а не під тиском шантажу, погроз, звинувачень.

І всі вони стосуються не тільки прохань. Як на мене, так це дуже глобальні життєві навички, важливіші за ввічливість або вміння читати до 3 років.

Одна з моїх улюблених цитат:

“Якщо дитина не може сказати мамі “НІ”, то як вона скаже “НІ” наркотикам”?

І так, я теж кажу ні.

No Comments

Leave a Reply

Про нас

Freemynd Це прості та доступні інструменти життєстійкості та психологічна підтримка тих, хто проживає складні зміни.
Продукти психологічної самодопомоги

Допомагаючі фахівці

Спільноти

Останні дописи