«Близькість — це про бажання бути одне для одного без масок, на тваринному рівні». Ольга Нечаєва про страх відторгнення, пошук близькості, прийняття і про те, як важливо бути побаченим справжнім, без масок і захистів.
Поруч зі мною сидить симпатичний чоловік, і ми бачимо одне одного в дзеркалі. В іншій ситуації я б принаймні відрикошетила від дзеркала зацікавленим поглядом. Але на голові в мене намазана фарба, і броненосцем топорщиться пасма у фользі, тож я уникаю магнітного з’єднання поглядів у дзеркалі.
Я поза зоною комфорту, приблизно так само, як у безгендерному туалеті, де мені достатньо спокійно, щоб справити нужду, але недостатньо комфортно, щоб почуватися цікавою. Приблизно так, як після візиту до стоматолога, із стертою помадою та перекошеним обличчям. У гінеколога. У спортзалі. В інших ситуаціях і місцях, де ідеально відрегульована маска привабливої жінки відклеюється, як вуса.
Ми фарбуємо нігті, робимо зачіски, підбираємо одяг по фігурі, купуємо панчохи й красиву білизну, і нам здається, що саме цей бездоганний образ і приваблює.
А що, якщо справа не в ньому? А що, якщо приваблюють не нігті, підбори чи зачіска, а те відчуття, самоосмислення, з яким жінка думає про свої нігті та зачіску, те бажання подобатися, собі та оточуючим, з яким вона, піджавши коліно й висунувши кінчик язика, вибирає відтінок пильного рожевого золота.
Внутрішнє задоволення собою.
Нещодавній допис із фото без косметики було нелегко опублікувати. Пояснювала коханому, чому це так страшно, а він каже: “Мені здається, я розумію. Я без броніка відчуваю себе голим”. Ось дуже точно. Відрегульована, продумана краса-усмішка-манера-образ — це мій бронік. Дистанція, недосяжність, захист.
Дистанцією ми створюємо напругу, притяжіння. Чим більш “таємнича”, “недосяжна”, “незрозуміла” жінка, чим більш відсторонений, мужній, сильний чоловік, тим, ми припускаємо, сильніше бажання досягти, розкусити, зрозуміти. І як тільки інший це зробить, ти станеш звичною авоською. Просто жінкою. Слабкою. Тому ідея привабливості — не дати йому до кінця зрозуміти.
“Завжди зберігати таємницю” — жіночою мовою. “Ніколи не вивалювати душу” — чоловічою.
Страх відторгнення змушує тримати дистанцію і тим самим притягувати.
І водночас, як кожна людина — так хочеться бути зрозумілою, побаченою і прийнятою до глибин своєї душі, з усіма своїми слабкостями. Вічна туга за безумовною батьківською любов’ю. Основна причина існування богів. Та сама сила, з якою маленька дитина кричить “мамо, дивись!” мільйон разів на день. Та сила, яка змушує знову і знову перевіряти любов — а чи дійсно ти приймаєш мене таким, яким я є?
І ця надія знайти рідну душу — вона сильніша за страх бути непривабливою. Інакше всі розкриті таємниці минулого століття вже давно призвели б до вимирання людства. А ні, ми все одно шукаємо пару, навіть з неголеними ногами, без косметики, в безгендерному туалеті і з броненосцем на голові.
Тим болючіше, чим ближчі душі. Стерта дистанція штучного зачарування, дві оголенні недосконаліі душі, як дві маленькі дитини, виглядають із наїжачиних мушлей, намагаючись зрозуміти: а ти не ткнеш мене в м’який животик, не посмієшся? Тому що на тому рівні, яким ми хочемо поділитися — ми дуже маленькі, дуже вразливі, дуже ніжні. І всі ці шари і маски захищають цю вразливість усе життя. Але ми хочемо, в душі, таємно, щоб нас побачили і такими. І страшно боїмося показатися.
Дитячі душі саме тому і дитячі, що не мають ані дорослої критичності, ані здатності захищатися, ані сарказму, нічого. Вони як дівчинка, що одягає сукню й кружляє перед мамою “мамо, я гарна принцеса!”, або як хлопчик, що рубає пластиковим мечем повітря “я найсильніший лицар!”.
І ми, дорослі, знаємо, які вони незрілі та смішні для дорослої людини. І не хочемо показувати — ані свою дитячу вразливість, ані ніжність, ані наївну віру, ані величезну, безмежну любов, на яку здатна тільки дитяча душа.
Близькість — це про бажання бути одне для одного без масок, на тваринному рівні. Як коли де-небудь на публіці ти знаходиш очима свого коханого, і ви можете обмінятися розуміючим поглядом, нічого не кажучи. Щось таке є між вами, що знаєте тільки ви, і бачите тільки ви, а ззовні люди не можуть ані побачити, ані зрозуміти, про що це. Коли знаєш людину справжню, повну — від самих вразливих її частин до найяскравіших захистів, і бачиш її одразу на всіх цих рівнях. А інші бачать “гарну жінку”, “цікавого чоловіка”, а ти бачиш живу душу з усіма її тонами і страхами і завмираєш від тремтіння від того, що тобі дозволено це бачити.
Тому історія дорослої любові, тої, де вистачило сміливості вибратися із мушлей масок, де вистачило сміливості не тримати на дистанції захисної таємниці, де вистачило сміливості спробувати показатися — це історія про дбайливість.
Знати, що іншому страшно. Знати, що інший захищається. Знати, як важко бути маленьким і оголеним.
І не припікати.
No Comments