“З вини можна виходити в сором, а можна — у відповідальність” Ольга Нечаєва про те, як відмова від пошуку винних і прийняття відповідальності допомагає знаходити шляхи вирішення проблем і рухатися вперед.
Це вчитель винен. Ні, це батьки винні. Ні, це система винна. Ні, це наша культура винна. Ні, це минуле винне.
Автоматична реакція культури — ми шукаємо винного.
Вина передбачає кару і, в найкращому випадку, каяття. Він такий-сякий, ми його покараємо. Я такий-сякий, мене треба покарати. Я такий-сякий, мені погано і соромно. Із сорому немає виходу — все жахливе вже сталося, залишається лише карати або каятися. Пригнічуюче, нищівне почуття,від якого хочеться втекти. Як? Заперечуючи вину, перекладаючи вину, каючись.
Ризикну запропонувати перепрошивку — відповідальність.
Тобто усвідомлення, що за рішенням слідує результат, і результат можна змінити, змінивши рішення.
Відповідальність — це впевненість.
Система, минуле, культура можуть бути винними, але що треба змінити, щоб усе стало інакше?
Відповідальність — це свобода.
“У людини можна відібрати все, окрім одного: останньої частинки людської свободи — свободи обирати свою позицію за будь-яких обставин, обирати власний шлях” (Віктор Франкл).
Хто б не був винен, де моя відповідальність? Що я робитиму далі? Як я вирішу діяти?
Із вини можна виходити у сором, а можна — у відповідальність.
Різниця між ними така ж величезна, як різниця між силою та безсиллям. Сором занурює нас у безодню самоприниження, відповідальність наповнює нас сильним бажанням рости, захищати, допомагати і будувати.
Цікаве дослідження проводили на чоловіках, спійманих на домашньому насильстві та відправлених на курси роботи із гнівом. Деякі з них відвідували групи, де їм розповідали про їхню провину і забороняли виправдовуватися, називаючи це “відмовками й звинуваченням жертви”. Вони поверталися додому приниженими, злими, роздратованими і виливали свою злість на близьких: “Через тебе я мав слухати тих ідіотів, які ставилися до мене як до злочинця”. Це була реакція на почуття вини, яке їм, як здавалося, “нав’язували”. Ними маніпулювали за допомогою вини, сорому, моральної переваги та страху наслідків. І вони трансформували це у ще більше насильство.
З іншою ж групою працювали через призму відповідальності. Розбирали, що змусило їх так вчинити. Які наслідки це мало. Як людина почувалася. У який момент могла зупинитися. Що їй завадило. Без звинувачень і сорому.
І результати відрізнялися разюче.
У цьому я бачу величезну різницю між етикою західного суспільства та нашого. Культура відповідальності, спрямованості на “що пішло не так і що потрібно змінити?” впроваджується повсюдно:у дитсадку вихователі кажуть дітям: “Як би ти міг інакше попросити цю іграшку?”, а не “Як не соромно відбирати іграшки!”. У школі, коли вчитель пише в зошиті: “Як би ти міг розвинути цю тему детальніше наступного разу?”, а не “Тема не розкрита, 2”. У бізнесі, де вважається правильним підхід: “Ми припустилися помилки, зрозуміли причину і впровадили заходи, щоб такого більше не сталося”, а не “Це треба приховати, бо з нами не працюватимуть”.
Це вектор “що мені робити?”- вектор вперед, він запитує, а не вектор “як ти міг?”-вектор назад, вектор що соромить.
Система не може відчувати провину. Історія не може відчувати провину. Ми шукаємо винних, бо самі не хочемо відчувати провину.
Але якби ми жили у векторі відповідальності, нам не треба було б шукати винних. Якби ми не шукали винних, нам не треба було б перекидати вину одне на одного, як гарячу картоплину.
Ми б думали: що тепер робити? З цією історією, системою, родиною, минулим, вчителями — ось такими, яких не змінити, з цим багажем — що ми далі робитимемо, щоб жити у згоді із собою?
Майбутнє починається тоді, коли ми залишаємо спроби змінити минуле.
No Comments