Травматический опыт оставляет след не только в воспоминаниях, но и в работе мозга, тела, поведения. Осознать это — значит перестать винить себя и начать путь к восстановлению.
“От іноді говорять чи пишуть: “…вам вигідно страждати, ви звикли, це легко — страждати… щастя потребує зусиль… треба бути позитивнішим…” та інше.
Таких людей багато, і, на мою думку, вони схожі своїм напруженням, якоюсь натужністю, з якою вони висловлюють такі ідеї.
Не можу з цим погодитися.
Брехати не треба. Страждання — це страждання. Це біль, гіркота, відчай тощо. Люди залишаються в стражданні лише тому, що в них немає реального, не написаного на папері, а зрозумілого й знайомого за відчуттями шляху до щастя.
Пережите страждання залишає зміни у структурі мозку і, відповідно, у його роботі. І ці шляхи в мозку можуть активуватися від будь-якої випадковості, від будь-якого малопомітного тригера. Про це докладно написано в книгах про комплексний посттравматичний стресовий розлад.
Тому заклики “Просто перестань страждати” і “Просто будь щасливим” — не працюють, а лише викликають ще більше болю через переживання, що тебе не розуміють і не співпереживають.
Існує “токсичний позитив” — ігнорування складнощів у житті й так званих “негативних” почуттів — смутку, страху, гніву. Це ігнорування призводить до нереалістичної оцінки ситуації (“шапками закидаємо”) і до посилення страждання.
Психіка людини дуже складна, і шлях до щастя в кожного свій. Я нещодавно подивилася “Не дивись вгору” — це антиутопія, але дуже точно відображає, до яких наслідків може призвести токсична позитивність.
Загалом, психологам і психотерапевтам є над чим працювати.
Справжнє щастя йде зсередини, як переживання повноти почуттів, повноти життя.
А зусилля й напруга можуть бути в тих, хто прагне вмовити себе: “У мене все добре, і те добре, і це добре…” — а насправді всередині є почуття, різні, яких людина цими розмовами уникає”.
Це я писала в 2019 році.
З того часу я проконсультувала величезну кількість людей з ПТСР (посттравматичним стресовим розладом) і комплексним ПТСР (про нього окремо, він має багато спільного з ПТСР, і те, що я хочу зараз написати, стосується і кПТСР також), і пройшла багато різних навчальних програм із цієї теми.
Тому хочу доповнити.
ПТСР пов’язаний із формуванням у мозку нейронних мереж із мільйонів нейронів — від тих, які сприймають інформацію, до тих, які, власне, дають сигнал до дії. Через сильну емоційну зарядженість (а в основі — загроза життю й здоров’ю, пам’ятаємо), вони реагують на найменші стимули, іноді такі, які сама людина не усвідомлює (наприклад, звуки феєрверку або літака), і викликають сильну реакцію.
І змушують людину робити те, що вона робила колись, щоб урятувати своє життя — бігти в укриття або…
- Ці самі нейронні мережі можуть без жодних зовнішніх стимулів створювати спогади про травматичну подію — флешбеки, які можуть переживатися так само потужно (емоції, вегетативні реакції тощо), як і початкова травма.
- Ця ж нейронна мережа, активуючись, часто змушує свого носія потрапляти в ситуації, схожі на травму — це може бути небезпечна поведінка: водіння на граничній швидкості, бійки, різні ризиковані заходи, часто з шкодою для здоров’я, які повторюють переживання “я пройшов по краю й уцілів”
- Ця ж нейронна мережа, активуючись, може змушувати людину до самопошкодження. Це можуть бути порізи на шкірі, опіки… Скільки я бачила людей із такими слідами — не злічити.
Причому самопошкодження, з точки зору схематерапії, може йти з різних режимів — із прагнення покарати себе за “провину”, з прагнення фізичним болем заглушити душевні переживання, з прагнення вийти з тяжкої дисоціації, навіть із бажання “потурбуватися про себе” — тоді порізи дуже легкі, не залишають слідів, а за ними — обробка й перев’язка себе.
У багатьох людей при ПТСР буває поведінка, яка знижує якість їхнього життя: хімічні залежності, РПП, депресія з переконанням “Усе погано й нічого хорошого не може трапитися” — це не дає людині планувати своє майбутнє, створювати і реалізовувати масштабні цілі — навчатися, змінювати професію, створювати довготривалі стосунки.
Деякі автори зараховують захоплення татуюваннями й пірсингом до самопошкодження — не знаю, наскільки це справедливо. Я б розпитала в кожному конкретному випадку окремо.
До чого я все це пишу: прояви ПТСР різноманітні, вони можуть суттєво знижувати якість життя. Перевірити себе на тему “чи є у мене ПТСР чи ні” можна за тестом, який опубліковано в книзі Тарабріної “Психологія посттравматичного стресу”. Цей тест валідний для застосування українською.
Якщо ви щось подібне за собою помічаєте — не чекайте, що мине саме. Нейронні мережі, пов’язані з ПТСР, з часом часто лише зміцнюються. Краще звернутися на психотерапію. Сучасні методи пропонують поетапну роботу:
- на першому етапі — зміцнення, опанування навичок саморегуляції, щоб людина навчилася допомагати собі у разі флешбеку.
- На другому етапі людина безпосередньо зустрічається зі своїм травматичним матеріалом — через експозицію, рескриптинги або в EMDR, і навчається з цим справлятися, сильна емоційна реакція на стимули згасає.
- На третьому етапі — зміцнення та створення планів на життя, тестування — створюється нова нейронна мережа, що забезпечує спокійне продуктивне життя, з творчістю та радістю.
Якщо у вас є ознаки ПТСР або КПТСР, я прошу вас пам’ятати:
«Ви більші, ніж ваша травма, більші, ніж ці тяжкі переживання і флешбеки, більші, ніж ваш кПТСР».
No Comments