Уривок з книги Ольги Нечаєвої
“Жінка з Марса: Мистецтво Жити Собою”.
“Чим тут пишатися? Тобі просто пощастило.” Карти нам і справді роздають різні. Але гру ще зіграти треба.
Припустимо, що в нашому житті немає свободи волі. Мені просто пощастило. Коли ми біжимо на виживання, коли всі здаються, а я залишаюся в строю ― це в мене такі вроджені психологічні особливості, просто пощастило.
Коли горить і всі, волаючи, тікають, а я гашу пожежу ― це не моя заслуга, це мама з татом, генетика і… просто пощастило.
Коли нікому не треба, а мені треба, коли повзу кудись, куди сама знаю і хочу, ― це не моя діяльна натура, не моя жага до перемоги, а комплекси, гіперкомпенсація, випинання, надто багато треба і… ну ви зрозуміли.
Не всі хочуть туди, куди потрібно мені. Узагалі не всім здалися ці перегони. У світі сотні доріг, і своя для кожного знайдеться. Усі ми маємо право обирати своє. Жити у своєму тілі, статусі, своїм життям ― і не соромитися.
Якщо ми лишень похідні від своїх супових наборів, то чим моя потреба перемагати менш важлива, ніж чиясь потреба в турботі?
А що, якщо ми не похідні? Якщо свобода волі таки існує, хоча б якоюсь певною мірою?
Або всім просто пощастило чи не пощастило, і можна, не надто парячись, дожити решту років, усе одно не ми вирішуємо, і надії на зміни немає жодної, кесареві кесареве, і навіщо всі ми тут сьогодні зібралися…
Або ми таки не створіння тремтячі, і десь там, вдалині, починає хитко маячити привид відповідальності, страх сумнівів і сорому, захист від усього згаданого і втеча до «просто пощастило». На території свободи волі жити у клопотах і неспокої.
Але мені туди.
І з удачею в мене дуже особисті стосунки. Я атеїстка і світ відчуваю як хаос. Я можу десятки років робити все правильно, а завтра мене вперіщить вантажівкою, що злетіла на узбіччя, горезвісною цеглиною на голову і раптовою доленосною зустріччю із Джудом Лоу. Або не доленосною. Якось було зустрілася із Шоном Коннері, і нічого в моєму житті не змінилося.
Тому в моїй грі з удачею є, мабуть, два основні правила:
- «Аннушка вже розлила олію».
Моя особиста цеглина вже хитається у своїй ненадійній кладці. Тому зберігати себе на довге майбутнє життя я не хочу і в кожну вартісну справу вкладаюся всією душею, викладаючись по вінця. Вартісну. Танцювати так, ніби ніхто не бачить, я можу й не почати, хоча б тому, що мені не дуже важливо, як я танцюю. А ось робити свою справу добре ― повинна. Повинна в найвищому сенсі, повинна собі, тій короткій удачі, яка винесла мене з усіма тріщинками й потрухом, із варива атомів ось у таку себе. При цьому взагалі неважливо, чи це синиця в жмені, чи журавель у небі. Вони мої, і я їм усе віддам, поки є що віддавати. Адже завтра може й не бути.
Життя в мене одне, але якщо прожити його, не економлячи себе, одного й вистачить.
- «Я їжачок, я впав у річку. Нехай річка сама несе мене».
Ми мчимо життям у цьому світі хаосу. У ньому є хвилі, вири, штиль, купини й мілини. Я довіряю своєму життю та прислухаюся до гуркоту його течії. Мої моменти радощів і перемог ― це час відпочинку. Як у боксі, коли за 30 секунд між раундами треба віддихатися. Я відпочиваю. Відпочиваю. Віддаю собі борги. Відновлююся. Насолоджуюся. Уже за рогом це скінчиться, і я не витрачатиму цей час на страх.
Коли я в ямі, то не кляну долю. Я чесно обурююся, журюся, сумую, жалію себе й тупаю ногами ― я висловлюю гнів. Але не звинувачую байдужий Чумацький Шлях за те, що на моїй доріжці знову яма. За законами статистики вона там і має бути! Я не рада їй, але вона там мала рано чи пізно з’явитися. І ось у цьому розподілі двох паралельних річок ― злості всередині і філософського розуміння неминучості етапу в іншій «середині» ― і є моє заклинання. Бути чесною, коли натерли туфлі, ляпнула помилку, втратила гроші, напартачила в проєкті, невчасно захворіла дитина і чоловік не сказав потрібних слів. «Напитися, завити нецензурно» ― і далі за текстом. Нарікати і водночас не звинувачувати. У цьому сіль. Продовжувати збивати сметану, іноді проклинаючи все, тому що успіх ― це теж закон чисел. Будь чесною в тому, що відчуваєш на самому денці, і працюй зі всесвітом. Працюй і чекай.
«Оленько, а ви помічаєте, що це спрацьовує схема покори?» ― вкотре збентежує мене ніжний терапевт.
«По-що???» ― з викликом мружить око мій матрос Железняк усередині.
«Та я… таких, як ти… та щоб мене…» ― струшує на чоло непокірний чубчик Беня Крик усередині.
«Я покажу тобі покору!» ― дзвінко розмахується камінцем Гаврош усередині.
Зміни починаються, коли визнаєш невизнаване, ковтаєш те, що не проковтується, приймаєш неприйнятне.
Визнати в собі агресора, маніпулятора, перелякану дитину, набувача слави, навіть підлого боягуза ― легко. Там усе відтерапевтовано до блиску, як більярдна куля.
Але не покора.
Не покора.
Викинувши з візочка всі іграшки, розстрілявши всі стріли, покусавши всі простягнуті руки, сто разів сплюнувши, двісті знецінивши, триста відмахнувшись, ти раптом починаєш бачити чужу бридку покору в найнесподіванішому місці ― у собі.
Тому що любляча мама, вона ж повинна, а інакше навіщо? І тому що можна ж зробити краще? І ти ж доросла, мудра людина, навіщо опускатися на той самий рівень? І раз взялася, треба закінчити. І це ж логічне продовження, чи не так? І ти ж пообіцяла, атож? І вона теж втомилася, нащо її смикати.
Покора плину подій. Обставинам. Звичному.
Згадую всі ті рази, коли жила як заведено. Стримувалася. Упокорювалася. Чи дійсно щоразу це було треба?
А що, як… Взяла й наплювала на «правильну і корисну» відпустку і жила як хотіла. Пре-чу-до-во. Надсилала дітям есемески «Ходіть чистити зуби!» о першій годині ночі та гуляла з коханими. Потім дала відкоша подрузі дитинства, яка з’являлася раз на рік зі звинуваченнями: «Ти зовсім мене забула». Потім погнала копняками ще одного стражденного: «Мені так погано, але я нічого не писатиму, щоб не псувати тобі життя». Сказала з десяток нових «ні». Запізнилася. Проспала. Та й розлучилася нарешті.
Добре!
No Comments