Помираюча людина часто залишається дуже самотньою, бо те, про що їй хочеться та важливо говорити, дуже лякає її близьких. Але й близькі помираючого не менш самотні — вони залишаються зі своїм страхом наближення втрати і вже в теперішньому часі втрачають контакт з ще живою людиною. Тому що старі теми набувають іншого сенсу, а для нових немає ані словника, ані душевних сил.
Звісно, кожному з учасників не завадила б особиста індивідуальна терапія. Щоб можна було говорити те, що не вміщується в розмови одне з одним. Та й не все має вміщуватися. Помираючий не зобов’язаний підтримувати того, хто залишається, витримувати його відчай і гнів. Але і той, хто залишається, не зобов’язаний самотужки нести і себе, і іншого. Всі в цей період потребують допомоги та підтримки людей ззовні.
Але це не означає, що близькість і розмови неможливі. Ось про них і варто подумати, приділити їм увагу.
Помирання містить багато тілесності. І почуттів з обох сторін. І це те, про що варто говорити:
- Що саме у тебе болить? Що ти розумієш про свою хворобу?
- Що ти відчуваєш з цього приводу в різний час?
- Як ти переживаєш зміни своєї зовнішності?
Ще одна частина — це “сором” хвороби (наприклад, рак прямої кишки, рак простати, зовнішні деформації). Сором може бути досить суб’єктивним, як і сором в іншій частині життя. Ця частина може переживатися дуже болісно і посилювати ізоляцію.
Думаю, розмова словами про це не є обов’язковою, але при можливості дуже важливо виразити своє прийняття, якщо воно є. Про неприязнь краще говорити зі своїм терапевтом. Це теж нормально, і людина, яка переживає неприязнь до тілесності помираючого близького, також не повинна відчувати себе присоромленою.
Взагалі в стосунках з близьким, який стоїть на порозі смерті, є багато моментів, де може виникнути сором. Тому хочеться заздалегідь підтримати і сказати, що злість на помираючого — це нормально. І злість на того, хто доглядає близького — теж нормально. Ця злість буде циркулювати в усіх напрямках, і вона є наслідком безсилля, з яким стикаються всі, хто наближається до теми смерті.
Не варто боятися говорити про смерть з помираючим. Женіть від себе магічне мислення — розмова про смерть не прискорить смерть. Навпаки — полегшить її проживання.
Помираючий завжди самотній. Це унікальний досвід, який ні з ким розділити. Але про нього можна розповісти тому, хто готовий слухати і навіть запитувати.
Можна говорити про те, що саме є втратою в цей час, в цьому процесі. Можна запитати, як у дитинстві говорили про смерть дорослі? Які уривки розмов він чув про це? Чи говорив хтось про смерть саме з ним? Як він сам уявляє помирання, смерть і потойбічне життя?
Просте: “Як думаєш, що там далі?” може створити ту близькість, яка потім буде жити в душі роками.
Як людина хотіла б, щоб це було? На що сподівається? З чим не хотіла б зіткнутися? У кожної окремої людини це може бути зовсім не те, що припускається чи очікується.
А ще можна багато говорити про стосунки — згадувати спільне минуле, просити вибачення за щось, прощати чи дивуватися тому, в чому інший хоче бути прощений. Ділитися нездійсненими мріями. І здійсненими, звісно, теж.
Близькість смерті робить всіх душевно нагими. Тому більше можливості бути чесними, але й яскравіше проявляється вразливість — чужа і власна.
Але помирання — це все ж частина життя, а отже, можна намагатися покращити її якість — наскільки це можливо, хоч на трохи. А в цей період життя навіть трохи — це багато.
No Comments