У нас дуже багато в стосунках побудовано на логіці каральної системи: знайти, викрити, звинуватити, покарати. І це прямий шлях у чорну прірву сумнівів і невпевненості в собі, там де ти самотній, і ніхто в тебе не вірить. Ольга Нечаєва, про те як важливо не дати нашим дітям провалитися в цю прірву.
Ось цей момент, коли один помічає за іншим якусь помилку, недолік, непривабливий вчинок і ВИКРИВАЄ його у виховних цілях. Навіть не перший афект “як ти міг!”, “який жах!”, а те, що за ним слідує — ось цей показовий допит: “поясни мені, будь ласка, як ти до такого взагалі додумався?”, “а я ж вважала тебе чесним”, “ні, скажи, чому ти це зробив?”, “ти що, не розумієш, що так не можна?!”.
У нас взагалі дуже багато в стосунках побудовано на логіці каральної системи: знайти, викрити, звинуватити, покарати.
Для мене саме там, у цьому короткому кроці від вигуку болю до прискіпливого розбору, упередженого суду, знаходиться прірва між двома зовсім різними ідеологіями.
Каральна ідеологія говорить про те, що якщо не викрити і не покарати, не примусити каятись і не вкрутити голкою під нігті весь жах того, що ви зробили, він не зрозуміє і не засвоїть урок. Що покаяння потрібно вимагати і видавлювати, а потім стежити за ним, із задоволеним склавши рук: дотиснув. Адже якщо не дотиснути, на засоромити, не покарати- він виросте покидьком. І є тільки одне пояснення цього прогнозу – віра в те, що від природи людина погана. Тому його потрібно карати і правити. Презумпція вини.
Гуманістична ідеологія говорить про те, що людина за своєю природою прагне любові, близькості, дружби, визнання. Що зло в ньому народжується з насильства, приниження і сорому. Цей внутрішній ріст – це його шлях, і його не можна гнати по ньому батогами і морквою. Що покаяння народжується з прощення і віри. Що якщо на нього не тиснути, не соромити і не карати, він виросте в гарну людину. А цьому прогнозу є одне пояснення – віра в те, що людина гарна від природи. І його не потрібно карати і правити. Це ідеологія презумпції невинуватості.
Я зрозуміла про себе, що для мене неможливо, НЕМОЖЛИВО, бути в каральних стосунках з дітьми. Єдине, що я можу зробити, коли вони роблять щось, що мене ранить – це сказати їм, що мене це ранить, що інших це ранить, що мені боляче, і я вірю, що вони кращі, і не хотіли нависно так вчинити. І залишти їх з цим, тому що їх висновки, їх зростання- це ЇХ. Що в будь-якій суперечливій ситуації я вирішую інтерпретувати це з точки зору презумпції невинуватості. Я ніколи не вимагаю від них вибачень. І мені буває боляче, тому що іноді вони дійсно неправі. Але це їхній шлях, внутрішня потреба в каятті повинна народитися в них зсередини, і я не буду вибивати її з них погрозами або шантажем, навіть якщо можу. А я можу, але не буду. Я відчуваю, що коли вони роблять щось погане, щось, що може ранити, вони і самі це настільки сильно переживають, що добити їх моїм осудом – це настільки бездушно, нечутливо і огидно, що жодна сила не може змусити мене зробити це.
Чітка межа між мною та іншим. Я до неї, як до лінії фронту, несу свої почуття. Як мені боляче. Як він мене образив. Але потім він сам. Він може з цим робити все що завгодно. Це не моя відповідальність – переконатися, що він отримав потрібний урок. Це його шлях і його вибір. Діти це, чи дорослі.
І це внутрішнє відторгнення карального виховання, саме цього моменту суду – настільки міцно сидить у мені, що я ніколи не зможу почати карати дітей.
Я завжди це знала, але не розуміла, наскільки глибока ця цінність в мені.
Як досі зяє глибока чорна прірві, коли мені вкручують і вкручують під нігті звинувачення, вимагають каяття, дорікають. Ніхто не вірить в тебе у цій чорній прірві.
Не вірять в краще у тобі, у здатність чути, у здатність самій вчитися на помилках, нарешті у те, що ти хороша людина, в твій внутрішній світ – в це не вірять.
Прірва самотності.
Але я доросла, зубаста, борюся і не падаю.
І я ніколи, ніколи, ніколи не буду штовхати туди своїх дітей.
No Comments