Ось дитина народжується, у релігії кажуть: “вона чиста”, у моєму атеїстичному світі я б сказала: вона цілісна.
Вона хоче бути любимою і вона хоче бути собою.
Вона підлаштовується під батьків, під усі вимоги, заборони, погляди скоса, підібгані губи, усмішки, погладжування, похвалу, вона співпрацює – як може, щоб бути любимою. Вона абсолютно незахищена від нас, ми – спочатку – її світ.
І вона хоче бути собою, знайти себе, вона починає шукати це з першого дня, плачучи, вимагаючи, тупаючи ногами, пробуючи, досліджуючи, випробовуючи на міцність. Це – її єдиний захист, щоб стати собою, щоб не стати просто блідою копією. І ось ці дві сили – ламатися і гнутися, щоб бути любимою, і протестувати і шукати своє, щоб бути собою – створюють нас.
Ось ми маленькі, ростемо як-небудь, вбираємо і вибудовуємо собі захисти від усіх батьківських химер, комплексів, автопілотів, втрачаючи частинки себе, щоб бути любимими, і протестуємо, йдемо напролом, замовкаємо, йдемо, втрачаючи любов і знаходячи самотність, щоб бути собою. А потім ми виростаємо.
Не знайшовши цілком себе і не будучи до кінця впевненими, що нас люблять такими, якими ми є. Перелякані й не дуже цілісні.
І наші батьки вже не мають такої влади, але всередині нас залишається їхнє відлуння, яке змушує боятися зробити неправильно (якщо подумати, хіба маленька дитина боїться зробити неправильно? Хіба в неї взагалі є цей розподіл правильно-неправильно???), змушує боятися самотності, неприйняття, поглядів скоса, осуду, змушує підлаштовуватися під усмішки й похвалу, змушує ламати стосунки й кидати роботу, щоб відстояти себе, ображати й кусатися, коли цьому, так і не віднайденому, “собі” погрожують.
І стаємо батьками.
І всі наші захисти від нелюбові, весь страх її втратити, все наше незнайдене і поранене – вихлюпується на нового, маленького і цілісного – щоб трощити, ламати, підлаштовувати і боятися. Не тому що ми злі, дурні і не любимо свою дитину. Просто тому що ми не виросли. Не знайшли себе, і не навчилися любові. Але за паспортом 21, і ти відповідаєш сам за себе.
Ми ростемо. Ми не виросли. Ми хоч і за паспортом дорослі, але ми ростемо все життя – шукаючи себе і шукаючи любов і близькість. Тільки вже у спарингу – не батьки, а партнер. А потім наші власні діти.
Але дітей не можна народити назад, щоб почекати, поки ми не станемо досконалими.
І немає такого іспиту і такого папірця, щоб сказати – ти ось тепер мудрий і дорослий, і можеш отримати у владу маленьку цілісну залежну істоту, і не скалічити її на ще одного себе.
Ну немає досконалості, в принципі немає.
А що є – так це зростання. Ми не виросли ні в 21, ні в 28, ні в 37. Ми в процесі. У нього немає кінця, але він сам по собі важливий. Просто батьків нам замінили інші люди. І батьків замінили наші діти.
І ми ростемо, відштовхуючись від них.
Якщо прийняти, що ми ростемо, то можна помилятися. І можна ламати. І розливати уявне картопляне пюре. І бути неідеальним, не найрозумнішим, не єдиним і остаточно правим. Так ростуть, на помилках, спробах, усвідомленнях, на навчанні, на праці, на цікавості.
Тільки тут дуже-дуже важливо бути чесним. Щодо цього самого зростання.
Ми не стали вчителями з бамбуковою палицею в руці і єдиним знанням, що є добре для наших дітей. Ми, як і раніше, вчимося, як і вони, тільки ми старші, і у нас більше синців та досвіду.
Внутрішньо прийняти, що я ще не виросла, що це моє завдання і мій шлях – рости і розвиватися – дає, ніби, якусь внутрішню скромність. Особливо до дітей. Ти розумієш, як їм важко, вони тільки першокласники, і ти розумієш, що ти сам поки що семикласник, не більше. Точно – не бог. Хоч вони тебе таким і вважають.
І вони наб’ють об тебе, семикласника, свої гулі, і збудують захист від твоїх дурниць, і будуть так само прагнути тобі, старшому, догодити і сподобатися.
Але мені здається, вкрай важливо їм донести, що ти з ними. Що ти теж вчишся, стараєшся, і іноді не знаєш, як краще. Що ти – такий самий учень. Старший, досвідченіший, впливовіший, але ти – теж у дорозі.
Що шлях – він не закінчується набуттям правоти з народженням дитини. Що шлях – це не про правоту зовсім. А про пошук себе, і про пошук любові.
І їм можна показати, як саме йти.
Це не скасовує нашої дорослої відповідальності приймати рішення, відстоювати себе, будувати життя. Це усвідомлення просто зносить (у мене принаймні) нахрін увесь цей пафос правоти, а раз її немає і бути не може, то залишається разом рости, разом вчитися, разом шукати любов і разом шукати себе.
No Comments