Чотири роки тому після п’ятнадцяти років безаварійного кермування я подряпала чужу машину – виїжджала зі сліпого повороту і не помітила. Водій, який вийшов з автомобіля, ошелешено запитав: “Ви куди дивилися?!”. “Я вас не бачила, вибачте”, – не менш ошелешено відповіла я. А він там був, відчутно і присутньо їхав, але я – не бачила. Дивилася на всі боки, дивилася назад, дивилася прямо на нього, але – не бачила. На задньому сидінні влаштували скандал діти – волали, лаялися, і хоча я дивилася, я насправді не дивилася. І… не побачила.
Ми щодня кудись їдемо, і щодня на задньому сидінні гвалт. Внутрішній страх починає волати, що вперед не можна і терміново треба зупинитися. Потреба в самотності вимагає негайно всіх висадити і красиво втопити педаль газу в підлогу. Образа крадькома нашіптує на вухо демотиватори і тицяє пухким пальчиком у порожню карту доріг, їй завжди є, куди ткнути, але їхати – нема куди. Сумніви голосять трійнятами, запитуючи, навіщо ми взагалі кудись поперлися, сиділи б тихо вдома.
Тривога трясеться й зойкує на поворотах. Паніка верещить і клекоче, що не доїдемо. Заздрість нескінченно бурчить, що вона заслужила більше, ніж семимісний сімейний Пежо. Амбіції кричать, що ми ледве тягнемося. Впертість намагається всіх перекричати, щоб заткнулися.
Я навчилася ставити в дорозі дітям музику й аудіокниги. Навчилася говорити залізним, не терплячим заперечень голосом: “Я за кермом. Усім мовчати і не заважати”. Діти, своєю чергою, майже навчилися поводитися тихо, це вже відбувається досить часто, але я навчилася відключатися від їхніх чвар і скиглення. І навчилася бачити чорні машини праворуч.
Весь наш внутрішній багаж – курятник криків і бурчання – там, на задньому сидінні. Коли є час, я висаджую на узбіччя самотність, обіцяю купити “Теслу” амбіціям, і пристібаю страх п’ятиточковим ременем. Але частіше часу немає. Мені залишилося якихось тридцять років, і мені треба на Північ.
І візит до психдиспансеру з усією цією гоп-компанією не вписується в мій маршрут. А якщо під час руху обернутися і вимагати, щоб усі заткнулися, я не побачу чорну машину праворуч.
На задньому сидінні час від часу чути штовханину та шум. Але мені треба їхати на північ. І я за кермом.
Один внутрішній голос кричить зсередини прямо в скроню: “Так нечесно! Я хороша – Я маленька – пожалійте МЕНЕ – МЕНІ важко – МЕНЕ ніхто не любить – всі МЕНЕ кинули – Я зовсім-зовсім одна – Я не хочу нічого вирішувати – Я не хочу нічого робити – це ВИ в усьому винні – Я хочу на ручки!”
Інший голос диктує в іншу скроню холодно і жорстко: “Ба, чого захотіла! – ТИ не заслужила – подивися на СЕБЕ – кому ТИ потрібна – ДОСИТЬ скиглити – ТИ нічого не доводиш до кінця – усім на ТИБЕ начхати – Тряпка – ДІСТАЛА – ПОТВОРА – СЛАБАЧКА”!
Вони бродять різними кімнатами – скривджена дитина і критик – і борються за доступ до мікрофона, щоб виплюнути назовні хворе. Дитина проклинає критичного і черствого батька. Критик зневажає слабку й невпевнену дитину. Дитина шукає собі батька – турботливого, емпатичного, терплячого, чуйного.
Шукає в кожному партнері, шукає в кожному зустрічному – і неминуче розчаровується. Батько, який критикує, шукає собі іншу дитину – зручну, зібрану, слухняну, працьовиту. Ця не заслуговує нічого, крім стусанів і критики. Без жорстких заходів ця розмазня ж просто ніколи не подорослішає, не впорається, не виживе.
Шукає іншу, правильну дитину – у дитинстві, у школі, в університеті, на першій роботі, другій, у клубі, театрі, бібліотеці – і не знаходить, бо іншої не існує.
Вони не знають, що вони є одне в одного, там, усередині, за стіною. Невже, вони справді не знають?
Я сиділа на кухні й розмірковувала. Діти спали, ніч, тиша. Після першого розлучення минув рік, і я так втомилася чути плач цієї недолюбленої самотньої дитини всередині, що сказала собі: “Гей! Ти ж умієш! Ти ж умієш бути з дітьми терплячою, чуйною, чесною, підтримуючою! Ти ж найкраща мама, вірно? Ну так от, тій дівчинці всередині дуже потрібна така”.
Так у моїй голові з’явилася моя власна, турботлива, любляча мама.
Їй можна розповісти, як страшно, як потрібна любов, як самотньо, нечесно. І вона скаже “Вибач мені. Я не бачила, як тобі погано. Я з тобою. Я за тебе. Я нікому не дам тебе в образу”.
І дівчинку відпустить трохи:
“Нічого, мам. Я розумію. Ти просто переживала”.
І маму відпустить трохи:
“Ти знаєш, я себе лаю, коли лаюся. У мене не завжди виходить бути чуйною”.
І дівчинка раптово подорослішала:
“Я знаю. Звинувачую тебе іноді, але це від втоми. Не завжди виходить бути самостійною”.
І в той момент я дала собі обіцянку.
І вимовила її вголос у порожній кухні:
“Я сама собі дитина, і я – сама собі батьки”.
Відтоді вони дружать. Коли дитина скиглить і скаржиться – батьки дивляться ніжно і з терпінням. А коли батько лається – дитина посміхається, і знає, що це не всерйоз. Обоє твердо впевнені, що разом – прорвуться.
На моєму пальці – каблучка, діамант у платині. Я замовила її в дизайнера, сама, щоб знати й пам’ятати, що понад усіма партнерами, батьками й друзями світу в мене є – я.
Коли сумно, або в голові знову починається суперечка, я дивлюся на гру каменю і згадую, що я маю себе – так.
Та сама горезвісна “любов до себе” – це зовсім не афірмації про найчарівнішу і найпривабливішу.
Любов до себе – це про цілісність. Про право на існування – і дитини, і батьків. Про право бути ось такими і одне в одного. Про взаємну обіцянку.
І ще про те, що коли вони обидва кажуть одне одному хороше, здається, що звучить тільки один голос.
Теплий. Спокійний. І … Мій.
Я не пам’ятаю, скільки за ліком років я відрощую у себе всередині того самого Здорового Дорослого.
Витримці й мудрості якого заздриш.
Який не на зло, не всупереч, не “щоб ти вдавився”,
не “не дочекаєтеся”, не “так тобі й треба”, не “а чого ти хотіла”,
не “нічого, не цукровий”, не “переживеш”, не “досить скиглити”, не “а я ж казала”,
не “ти – найрозумніша, чи що”, не “ти у мене потанцюєш”, не “мовчи, за розумного зійдеш”,
не “тебе не питали”, не “а хто ти взагалі така”.
Не оце все!
Я рощу Здорового Дорослого,
який “мені здається, ти просто втомилася, давай-но відпочинемо”,
який “ну, буває і так”, “ти зробила, що могла”,
який “нічого, ти розумниця і все вийде”, “у всіх бувають невдачі”,
який “господи, це жахливо”, “маленька моя дівчинка”, “я завжди на твоєму боці”,
який “ти можеш на мене розраховувати”, “як я можу тобі допомогти”.
Ось так правильно!
Коли я з дитиною і в мене виникає перерва на хвилинку відповідальності (будьмо чесними, її часто, цієї перерви, просто немає), тут тільки мені вирішувати, ким я зараз буду: здоровим Дорослим, який зриватиме злість: “мама теж жива людина” або здоровим Дорослим, який говоритиме правильні речі. Це та найважливіша хвилина, коли час подумати, які мої слова прострілюють дитині скроню і стають її внутрішнім голосом, тим самим, який буде протягом усього життя нашіптувати почуте колись.
У мене такий голос є. Колись давно він сказав мені: “Ну а навіщо ти собі таке влаштувала, от сама й винна, не треба було!” І я, приголомшена, стиснувши зуби, ухвалила рішення всім на світі показати кузькіну матір і запустила ланцюжок незворотних подій, що розтягнулися на роки, які зараз я можу тільки відпускати й оплакувати, відпускати й оплакувати, відпускати й оплакувати; і іноді уявляти, що було б, якби цей голос сказав: “Не бійся, я з тобою. Прорвемося, я допоможу”.
Якщо вже так вийшло, що свою самоцінність я знайшла далеко не відразу, то я не хочу схибити із самоцінністю своїх дітей. І коли мені бракує сил діяти заради себе, я знаходжу сили – заради них.
No Comments